Моє рідне село Зібранівка

Існує прадавнє повір’я: той, хто забуває свою землю, звичаї своїх батьків, карається Богом і людьми. Він ходить світом, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку, бо він – загублений… Є на Івано-Франківщині невелике мальовниче село Зібранівка, яке весело дивиться на світ очима-вікнами чепурних будинків. Займає воно більше як 465 гектарів землі, мешкає в ньому понад 800 чоловік, від нього 110 км до обласного центру, 27 – до Снятина, 7 кілометрів до залізничної станції Заболотів... За цією скупою статистикою ховається дивовижна історія Зібранівки. Уже понад два століття над Зібранівкою щоранку сходить сонце, щоночі на небі з'являється місяць, змінюються покоління, епохи: все, що відбувається на Землі – не випадковість, а свята закономірність... І не випадково в другій половині XVIII століття, десь близько 1790 року, на хвилястих схилах Покутської височини виникло село з такою незвичайною назвою, – а саме для того, щоби мали де народитися люди, для яких Зібранівка стала б найріднішим, найдорожчим, найкращим місцем на світі. Ніхто не посміє заперечити те, що найголовнішою місією людини в земному житті є любов. У Зібранівці все дихає любов'ю: і ошатні будиночки, дбайливо доглянуті городи й садки, сільські вулички, що потопають у зелені садів. Понад півтори тисячі видів рослин нараховується у селі, а ще тут дуже вродливі дівчата й парубки, файні ґазди – все від любові. А дорога до рідного села, до батьківської хати – це завжди дорога до раю. У цьому переконаний і зібранівчанин Роман Яремійчук – доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік і віце-президент Української нафтогазової академії. Ця поважна людина переймається тим, що надто швидко стирається в людей пам'ять про своїх пращурів. Бо минуле, сучасне, майбутнє пов'язані воєдино мріями і людською пам'яттю, яка має передаватися з покоління в покоління і яка живе в писаних і матеріальних пам'ятках. А людська пам'ять і совість – це засіб самоочищення, виховання прийдешніх поколінь. Зібранівка має надзвичайно цікаву, неповторну історію. Не обминули її і трагічні, і героїчні події, залишили глибокий слід в історії села, в житті і долях його мешканців перехрестя історії: війни, голодомори, більшовицька та фашистська окупації, колективізація, репресії... Люди боронили свою землю, свій рід як тільки могли. Були серед зібранівчан січові стрільці, воїни УПА і української дивізії «Галичина». Все бачила Зібранівка на своєму віку, все вистраждала – але вистояла... і заслужила благословення й щастя під сонцем. За переказами, земля, на якій розкинулося село Зібранівка, до 1775 року була нічиїм, неораним цілинним степом. Згодом австрійський уряд віддав цей степ у володіння панові Косаківському, тодішньому коменданту прикордонного замку в Кутах. По смерті Косаківського його вдова подарувала цей степ людям з Кобак, Рибного, Рожнова, Кут та інших навколишніх сіл. Спочатку заможні ґазди названих сіл будували на своїх земельних наділах так звані колешні та зимарки, де жили з весни аж до осені, коли сіяли та збирали врожай, а згодом з'явилися хати, куди переселялися вже родинами, щоб залишитися тут назавжди. За іншою версією, село заселяли людьми, які охороняли австрійсько-турецький кордон. Згодом турки відступили і як нагороду за службу цісарський уряд віддав охоронцям вільні землі, що простяглися від Келихова на схід до Альбінівки та від олешківських берегів річки Чорняви аж до балинецько-бучацьких полів.До наших днів у Зібранівці збереглися назви кутів, похідні від назв сіл переселенців: Кобацьке, Кутське, Рибненське, Попельницьке, Слобідське, Джурівське, Троєцьке, а також Босня, Білі Криниці – від криничок з цілющою джерельною водою і побіленим чи пофарбованим у білий колір цямринням, Шнури – бо картопляні ряди на городах були рівненькими, наче під шнур посадженими. І кожний кут має свою неповторну історію: і Варшава, і Гостинець, Ковалівський кут, Гнилиця, Токи, Тертиці, Ставище, Центр. Цікавий факт у своїх спогадах подає колишній житель села Кобаки Григорій Іванович Букатчук (1898-1971): – Двісті літ тому на місці, де сьогодні знаходиться село Зібранівка, були чисті поля. Поля ті, за переказами наших прадідів, були власністю багатої поміщиці. Помираючи бездітною, вона зробила заповіт, в якому всі свої поля розподілила селам. Тоді дістали там наділ землі Кобаки, Кути, Рибне, Рожнів, Іллінці та інші села. Люди в селі порадились між собою, що належало б отій поміщиці подякувати за такий файний дар. Вибрали з села кількох людей, котрі мали йти до поміщиці з подякою, але обдумали, що ніяково іти з порожніми руками, належало б при цьому дати якийсь подарунок. Роздумуючи над тим, який саме, урадили повезти їй пару мішків яблук, очевидно, найкращих, які є в селі. Таким найкращим у той час був сорт «колесачки». От і повезли чотири центнери колесачок. Цей переказ іноді пов’язують з іменем австрійської імператриці Марії Терезії і вважають, що саме вона розподілила селам ті землі. Цю легенду із розповідей своїх родичів пам’ятає і жителька Зібранівки Марія Юріївна Мельничук (Дупей). Досить цікавий факт описує Михайло Бажанський у своїй праці «Краса Снятинщини»: «Кобакі – мале поселення, пасовиська, поля, горби (232 метри понад рівень моря), лежить на південному заході від села Зібранівка, а на північному сході від села Келихова. Словник географічний зве цю оселю Кубаки, а деколи Кубацкє». Чи не йде тут мова про теперішні Тертиці й Ставище Зібранівки? Адже, за спогадами наших дідів, на Ставищі давним-давно була церква, яка пішла під землю, а неподалік місця, де збудовано тепер каплицю, був цвинтар. Поруч ріс великий дубовий ліс. Тепер цього всього вже немає. Тож, можливо, Зібранівка розпочиналася саме з цього кута і виникла набагато раніше? За статистичними даними в 1870 році у Зібранівці було 242 жителі. Для порівняння, в сусідніх селах на той час проживало: в Келихові – 362, Альбінівці (Шевченковому) – 288, Ганьківцях – 1193, Задубрівцях – 1315, Красноставцях – 1243, Вовчківцях – 2221, Олешкові – 714, Любківцях – 599, Тулукові - 1087, Демидчу – 1573 особи. Перепис населення від 31 грудня 1900 року засвідчує, що в Зібранівці мешкало 704 особи, а в навколишніх селах жило: в Келихові – 437, Олешкові – 870, Тулукові - 1336, Демидчу – 2271, Борщеві – 1338, Рудниках – 1632, Трійці – 2510, Джурові – 2988, Іллінцях – 3437, Заболотові – 4234 особи. У 1921 році знову було проведено перепис населення. За його даними, кількість жителів Зібранівки збільшилась і становила вже 961 особу. Для статистики, у навколишніх селах проживало: в Келихові – 454, Альбінівці – 350, Ганьківцях – 1438, Красноставцях – 1370, Задубрівцях – 1542, Вовчківцях – 2521, Любківцях – 751, Олешкові – 902, Тулукові – 1212, Демидчу – 2121, Іллінцях – 3305, Трійці – 2811, Рудниках – 1723 особи. Станом на 1 січня 1939 року в Зібранівці проживало 690 осіб. А в навколишніх селах мешкало: в Келихові – 440, Альбінівці – 420, Ганьківцях – 2310, Задубрівцях – 2000, Красноставцях – 1490, Вовчківцях – 1740, Любківцях - 820, Олешкові - 910, Тулукові – 1330, Рудниках – 1880, Іллінцях – 3570 осіб. За першим повоєнним переписом населення, в 1949 році у Зібранівці проживало 646 осіб, в Келихові – 372, Рожневих Полях – 685, Шевченковому (Альбінівці) – 368, Ганьківцях – 1514, Задубрівцях – 1672, Красноставцях - 1150, Балинцях – 1440, Бучачках – 702, Вовчківцях – 2253, Любківцях - 660 , Олешкові - 691, Тулукові – 970, Рудниках – 1611, Іллінцях – 3209, Трійці – 2143 особи. За переписом населення, який було зроблено в 1959 році, в Зібранівці проживало 649 осіб, Келихові – 382, Рожневих Полях – 665, Шевченковому – 368, Ганьківцях – 1501, Красноставцях - 1051, Балинцях – 1018, Бучачках – 718, Вовчківцях – 2098, Любківцях - 670 , Олешкові - 697, Тулукові – 827, Рудниках – 1591, Іллінцях – 2775, Трійці – 2094, Заболотові - 4106 осіб. Цифри красномовні, коли співвіднести їх з історичними подіями на момент переписів. На 1 січня 2008 року в Зібранівці проживала 801 особа.